Як фермер на Харківщині витягав снаряди з полів

У подкасті «Герої Харкова» радіо «Накипіло» ведучий Володимир Носков поспілкувався з фермером із села Кам’янка Ізюмського району — Володимиром Корнійчем. Після звільнення Ізюмщини від загарбників пан Володимир на своїх полях не тільки за агронома та комбайнера, але ще й за сапера.

На час окупації пан Володимир вимушено вивіз родину на безпечнішу територію. Повернувся до Кам’янки після деокупації у вересні 2022 року. Чоловікові відразу довелося освоїти навички роботи з металошукачем, оскільки поля навколо заміновано.

Попри небезпеку чоловік і далі обробляє землю, живе з родиною в літній кухні та мріє про те, як до рідного села повертатимуться люди. До повномасштабного вторгнення в Кам’янці проживало понад 1 200 людей, нині — трохи більш ніж сімдесят.

Пане Володимире, ми з вами розмовляємо після дев’ятої години вечора. Ви сказали, що до самісінького вечора працюєте в полі. Цього сезону вам легше розпочинати польові роботи?

Можна й так сказати. Тепер трохи знаєш, де на що можна натрапити. Після деокупації вся робота, кожен мій рух, кожна дія супроводжувалися лайкою. Так, емоції такі, що не передати цього словами. Нині ж ми вже якось організували свою працю.

А що цього року сієте?

Цьогоріч сіятиму тільки соняшник. І для своїх, напевно, трохи кавуна, і на тім усе. Землі в нас у тому стані, у якому їх залишили росіяни. Ми не багато розмінували — 28 гектарів. А іншого самотужки ми не можемо розмінувати.

Ви обробляли 120 гектарів, нині — 28.

Ми почали обробляти ті землі, де росла озима пшениця біля села. Обстежували ті ділянки, де можна було ступити ногою. Де ж земля заросла бур’янами, де була дуже висока трава, то там точно лежать і протитанкові міни, і протипіхотні, й інші боєприпаси, які залишили росіяни.

Ваші угіддя розташовані тільки поблизу села Кам’янка?

Від села в мене крайнє поле, там маємо ще 43 гектари. Але там не обробляємо землі, бо це дуже небезпечно. 

Спочатку ви намагалися власними силами розмінувати поля. Згодом зрозуміли, що не маєте таких знань, обладнання, та й неможливо зробити все це самотужки?

Коли ми приїхали сюди, я думав, буде значно гірше. Знаючи, як росія веде війну, я чекав гіршого.

А коли ви приїхали вперше?

19 вересня 2022 року.

Тобто до Кам’янки ви повернулися через кілька днів після деокупації села?

Деокупували Кам’янку 10 чи 12 вересня 2022 року. Спочатку нас не пускали. А 19 вересня ми приїхали на декілька днів. Коли ми їхали до села, то нічого доброго не чекали, бо ж бачили в російських пабліках, що робилося на наших вулицях.

Заїжджаєте в Кам’янку на свої поля. І що бачите?

Бачу капоніри на полях. Вирви завбільшки у зріст двох людей на полі відразу за селом. Я досі не закидав цих ям від бомб, штук п’ять іще залишилося на 16 гектарах. Я просто вже не зміг. Закопували трактором, бульдозерами й великими машинами, тому що неможливо було закопати капоніри по три метри завглибшки й 12–18 метрів завширшки. Окупанти перекопали все поле, бо, мабуть, ховали техніку.

Уздовж одного з полів росіяни накатали танкову дорогу?

По всіх полях, які розташовані біля села, вони добре вкатали землю. Ми вже декілька разів дискували, а колія після танків усе одно проступає.

Коли журналісти пишуть, що ви буквально руками висмикували протитанкові міни, чи це правда?

Тут трохи перебільшення. Міни були, ми їх витягували, але я ж не сам протитанкові міни витягав, я показував, наприклад, військовим. Вони допомагали знешкодити, а потім надзвичайники приїжджали й забирали. Показував, де стирчать ці «Урагани». На цих 28 гектарах ми витягли, мабуть, вісім «Ураганів» — це не говорячи про те, що в землі було.

Я правильно розумію: ви спочатку фіксували, де були міни, «Урагани» й ставили мітки, а потім, коли приїжджали ДСНСники, вони їх витягували?

Вони не могли витягувати, бо не мали ні змоги, ні техніки такої. А в мене вцілів трактор. Його під час окупації товариш заховав у кущі біля річки. Інший трактор украли росіяни, а цей удалося відновити. Тож ним ми й витягали ці «Урагани»: спочатку відкопували, а потім висмикували.

Але це ж дуже небезпечно?

ДСНСники сказали, що це безпечно. Ми витягнули їх, а вже після того побачили всередині касетні снаряди, але мені пощастило.

Серед сотні протипіхотних мін у полі тільки три штуки перебували в бойовому очікуванні, але й ті не здетонували.

Ви зверталися до міжнародних та українських організацій, які проводять гуманітарне розмінування, з проханням допомогти вам очистити поля?

Ми зверталися й колективно, й індивідуально. У 2023 році FSD Ukraine (Швейцарський фонд із протимінної діяльності) почав у Кам’янці розміновувати сільськогосподарські угіддя. Я дуже зрадів тоді: надіявся, що зможу засіяти 20 гектарів озимини, іще й колеги-фермери повернуться на свої поля. Але насправді це все відбувається дуже повільно. У Кам’янці працювали декілька груп, але нашої землі розмінували тільки два гектари. Іще й досі нам не дозволили користуватися цією землею.

Був момент, коли ви зважилися підпалити поле, щоби швидше позбутися мін. Я розумію, наскільки складно було це хліборобові.

До 2023 року я жодної стернини ніколи не палив, навіть коли була височезна стерня. У мене думки такої навіть ніколи не виникало. Але коли на терезах твоє життя і праця, яку ми вкладали в цю землю, що дає нам добробут, — це складно, дуже складно.

У вас чорноземи?

Так, у нас тут чорноземи. Але довелося палити, іншого виходу ми не мали. Для того щоб самотужки щось удіяти, ми мали це зробити. Інакше я міг утратити життя або ж техніку. Я довго наважувався. Чекав. Ми почали підпалювати наприкінці квітня 2023 року. Я сподівався, що до цього моменту щось зміниться, щось вирішиться. 

Ми до цього ходили по полях, ходили всю зиму. Я проходив свої 28 гектарів уздовж і впоперек для того, щоб побачити, чи там нічого немає. Потім ці ракети повисмикували, повиймали міни та інше, а після того вже запалили. 

Коли здійнялося вогнище, лунали вибухи? Щось там іще залишилося, це того було варте?

Декілька вибухів пролунало, але я думаю, що це були патрони. Потім порівняли все. А коли ми виносили з поля різне залізяччя від ракет — а мені тоді допомагали і тесть із тещею, і дружина, — то натрапили на «Ураган» із бойовою частиною.

І що на тому полі ви садили?

Ми посадили соняшник. І соняшник, ви знаєте, був гарний. Я не очікував навіть.

Для того щоб орати, сіяти, обприскувати та збирати культури, потрібні трактори й комбайни. А з ними у вас величезна проблема. Що сталося з технікою? Окупанти вкрали?

Коли у вересні я приїхав у село, то побачив, що у дворі, де я залишав свою сільгосптехніку й інший транспорт, нічого не було. Я знаходив залишки техніки далеко від будинку: за селом, у полях. Але це були тільки фрагменти. Сільгосптехніка, культиватори, розкидачі, ворушилка сіна — те, що ми купили перед початком вторгнення, — усе зникло. Ніхто не бачив, ніхто не знає.

Тобто, можливо, вивезли?

Я не знаю, я навіть не побачив слідів, де воно могло б бути. Місцевих людей в окупації залишалося дуже мало. Вони були налякані й нічого не бачили. Люди розповідали, що не мали змоги вільно ходити по селу.

Невідома вам доля і вашої худоби?

Ми мали тільки чотири поголів’я. А люди в селі тримали багато худоби. Ми вже й собі замислювалися та планували, але не так сталося. Односельці ж утратили багато. Хтось мав по 12 корів. Дехто тримав мініферми.

А що окупанти зробили з худобою? Вони її відстрілювали? Коли ви приїхали додому, то що побачили?

Коли ми приїхали, то, ви розумієте, така тиша була, що важко про це навіть розповісти. Я такої тиші ніколи в житті не чув. Одні тільки собаки бігали мовчки й коти нявкали — їсти просили. А жодної худоби не було. Ми звикли, що там десь корова замукає, там десь півні й кури. Ми ходили, шукали за селом. Потім на вигорілому полі побачили тушу корови. Біля двору лежала ще одна загибла тварина. 

Тобто вони загинули внаслідок обстрілів?

Я чув від місцевих, що росіяни хизувалися, ніби приїжджали в такі села, як Кам’янка, на «сафарі». Тобто добували собі м’ясо. Побачили худобу — пристрелили, притягнули, з’їли.

А взагалі люди повертаються додому?

Я мав таку надію у 2023 році — коли настала весна, і люди поверталися, щоб подивитися на свої хати й городи, — що це буде масово. Але із часом ця надія згасає. Люди не їдуть додому.

Вам телефонують односельці? Що вони кажуть? Чому не повертаються?

Дуже багато хто говорить, що не має змоги все знову відбудувати. Багато хто каже, що приїде хоч завтра, але не має до чого тут повертатися, не має де й голови прихилити.

Скільки орієнтовно жителів залишилося?

Якщо не помиляюся, постійно проживає в Кам’янці трохи більш ніж 70 осіб. А до повномасштабного вторгнення в селі жило близько 1 200 людей.

У селі ви сьогодні єдиний фермер? Чи повернулися ваші друзі?

Поверталися, звісно, поверталися. Але вони не мають змоги обробляти землю. Немає техніки, немає розмінованих земель. Ви ж розумієте, чому, наприклад, такі, як я, бояться виходити в поле? Тому що ми маємо знайомих і друзів. Один поля розміновував — загинув. Були й інші, які підірвалися на своїй землі. Тому я з обережністю обробляю поля, не поспішаю.

Тобто нині всі вулиці Кам’янки розбиті й порожні?

Коли ми приїхали тільки вперше, то побачили будинки без дахів. На 400 дворів уціліло лише чотири будинки. Люди їх трохи підлатали й жили. А нині багато хто повідновлював житло — уже з десяток будинків мають дахи.

А про свою хату розкажіть, Володю.

Важко говорити. Я маю в Кам’янці всю рідню. Зі всієї родини я не можу похизуватися жодним цілим будинком. Мамину хату розбито, четвертина нашої впала на землю, стеля впала, братову — повністю знищено, сестрину — розбито, у будинку другої сестри половину поверху зруйновано повністю. Ми мали літню кухню разом із сараєм. Сарай розбито, а літню кухню ми трохи відремонтували, і нині живемо в цій кімнаті.